Прокляті роки - Клен Юрій

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Клен Юрій

Прокляті роки

Поема

Недаром многих лет

Свидетелем Господь меня поставил.

О. Пушкін

Частина І

Якась смутна і невесела осінь

Зійшла, мов помаранча золота,

Над Києвом, і олив'яні оси

Дзижчали і співали з-за моста,

Де вітер заплітав березам коси

І цілував в розтулені уста

(О спогади терпкі і непотрібні

Про ті роки жорстокі і безхлібні!).

Як прикрашали чорні грона дір

Оту струнку червону колонаду,

Той almae matris царствений ампір!

І в пустку Миколаївського саду

Збирались слухати музику зір

Між сивих хмар махорочного чаду

Стрункий убивця, злодій та естет,

І вірш модерний там читав поет.

Високий цар в застібнутім мундирі,

Чиїм ім'ям наречено бульвар

(Що декабристам виніс грізний вирік)

Зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар

Укрив його: вже місяців з чотири

Валявся там і лічив кроки пар.

Відбиту голову котили діти

І в царський тулуб лазили смітити.

Ночами заграва тривожних днів

Лягала злотим відблиском на бані.

Шалений велетень в лісах ревів

І рвав повітря на шматки багряні.

Вже й полюбивсь мені джмелиний спів,

Що в небесах вирощував герані,

Та маму ніжно зводив я в підвал,

Ховаючи від тих вогненних жал.

О златоглавий мій! Не раз голота

Татарська пила твою чисту кров,

Не раз знущалася з твоєї плоті,

Та духу твого варвар не зборов.

Невже ж навік зчорніла позолота

Тепер ніким не пещених церков,

Що викохані мудрістю варяга,

І висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні

Без дров, і без електрики, й без хліба,

Коли ввижались марева ясні,

Аніж тепер, коли душа в нас ніби

Тріпоче й б'ється на безводнім дні!

Так піймана гачком нехитра риба

На мотузку, протягнутім між жабр,

Танцює те, що зветься danse macabre[1].

Тоді ж поет не звався ще «холуєм»

І за пайок не продавав свій хист,

Як той альфонс, якого ми вшануєм,

Петлю йому скрутивши із намист.

Так ми минуле ідеалізуєм.

Хай світиться воно, як аметист!

Тоді в кларнети ще трубив Тичина,

І кликав Рильський в сині далечини.

Блажен, хто гордо кинув рідний край

І з посохом в руці пішов шукати

На чужині незнаній дальній край,

Куди веде його весна крилата.

Та тричі той блажен, який за чай

І хліб теж не схотів себе продати,

Але, минаючи тропу розлук,

Зостався, щоб зазнати хресних мук...

Пригадую підвал чеки в Полтаві,

Де я колись години три чекав.

Лилось крізь шиби світло золотаве,

І я затерті написи читав

На вапні стін... Ніхто у книгу слави

Тих смертників імена не вписав,

Що звідси тим, які живуть на світі,

Свої останні креслили привіти:

«Чекаю розстрілу. Петро Палій». —

«Сьогодні вмру за тебе, мій народе.

Іван Мазнюк». — «Кінець. Нема надій.

Прокляття шлю катам. Василь Макода». —

«Живіть і не зрікайтесь гордих Мрій,

О ви, кому ще світить сонце вроди.

Михайло В'юн». — «Марусі мій уклін.

Іду на смерть. Манюра Валентин».

Високий мур чекістської в'язниці

Тоді мене на місяць поріднив

З гуртком людей, що в них серця, як птиці,

Летіли до невиданих раїв,

Дарма що смертний холод Їм в зіниці

Уже блакитну вологість улив.

Було нас шістдесят, і наші співи

Цвіли... як у саду куркульськім сливи.

Здавалось, що спадала з душ кора

І сріблилася біла древесина,

Коли, мов грім, лунало «Не пора»

І в такт здригалися в'язничні стіни:

Веселий бог виплескував з відра

Злотавий плин, чистіший від бурштину.

Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,

Урочисто вінчав нам «Заповіт».

О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,

Сповиє в найліричніший туман

І в найбридкішому знайде уроче?

Тож на обід нам ставили казан,

В якому плавали волові очі,

І кожне відбивало, як екран,

Веселі вікна камери, й, мов спомин,

Блищав у кожнім сонця літній промінь...

Де, де тепер завзятий Венгереш,

І де розстріляний Іван Фещенко?

В чиїх серцях ти спогадом цвітеш?

І ти, що каламутні пив оденки,

Аж поки згодом не загинув теж,

О приятелю мій, Грицько Кульженко,

Що в захваті з вагону свій кашкет

Шпурнув в поля, де пах липневий мед?

Коли забрязкав конвоїр ключами

І перед нами двері розчахнув:

«Не на допрос, а выходи с вещами!»

Це ти нам застережливо гукнув:

«Гей, хлопці, без речей виходьте, самі,

Щоб їх проклятий кат не потягнув»!

Бо думав, що нас поведуть на страту,

(Або «на коцку», звикли ми казати).

Ми добре знали смертницький звичай...

Задушна ніч у мрячному підвалі.

Зненацька крик: «Виходь і все скидай!»

За подорож у край, де «ність печалі»,

Ти одяг катові лишав «на чай».

В потилицю, мов грім. А потім клали,

Поважно, всіх шикуючи до куп,

З мистецьким хистом труп на мокрий труп,

Я не забув той натовп навіжений,

Що смертників чекав біля воріт...

Ті матері, жінки і наречені...

Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,

Гойдало сонце райдуги скажені.

А нам, щасливцям, у широкий світ

Воно, пульсуючи життям, жагою,

Прослало злоту стягу над водою.

Нас виглядали і зорили шлях

Старі жінки, спираючися о тин,

І нам, щоб ми пройшли по килимах,

Під ноги кидали шматки полотен.

А під селом, назустріч, у житах

Йшов на чолі сім'ї отець Суботін

І у руках, піднятих догори,

Нам серце ніс, немов святі дари.

Але в тюрмі я, мов дитя у школі,

Навчивсь кохати сонце і життя.

Який чудовий перший день на волі,

Коли, черкнувшись грані небуття,

Ти знову чуєш спів женця у полі,

Мов він твоє вславляє вороття!

Десь у садках п'янкіше пахнуть квіти,

І самі хиляться до тебе віти.

Стрункіші стали постаті дівчат,

І по-новому світяться їм очі.

А в небесах, де тиша й вічний лад,

Застигло все в прозорості урочій,

Мов грає відблиском господніх шат...

Хіба ж не кожен славити охочий,

Коли від катової втік руки,

Романтику кривавої чеки?

Частина II

Тепер кати не ходять у китайці,

Ні Лаціса, ні Петерса нема,

Бо з моди вийшли латиші й китайці.

Тепер організована чума

Нас винищить, як білогузих зайців:

Скоривсь нам пес та тварі всяка тьма,

Але страшні ще комарі й мікроби,

Ті носії всілякої хвороби.

Ми все вперед ідем, і скрізь прогрес.

Давно не правлять нами вже монархи,

І є жерці криваві чорних мес,

Але попів позбавлено єпархій,

І в наркоматах, як звелів Зевес,

Вже креслять дерево нових єрархій,

Яке пригорне під гіллясту тінь

Пролетар'ят майбутніх поколінь.