Рекурсія - Крауч Блейк
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Рекурсія - Крауч Блейк краткое содержание
Рекурсія — Крауч Блейк на сайте booksdaily.club
Роман «Рекурсія» Блейка Крауча — это захватывающее произведение, которое погружает читателя в мир, где время становится неуловимой и опасной субстанцией, способной изменять реальность и стирать границы между прошлым и будущим. В этой книге вопросы о восприятии мира, человеческой памяти и неизведанных возможностях разума получают необычное и тревожное решение, которое заставляет задуматься о природе времени и нашего существования.
Сюжет «Рекурсії» сосредоточен вокруг двух главных героев — Барри и Мира. Барри — детектив, который сталкивается с необычным и странным случаем, связанным с преступлениями, где каждое новое раскрытие кажется странным и нелепым. Но чем больше он погружается в расследование, тем больше понимает, что с ним происходят события, которые невозможно объяснить логически. Мира же — нейробиолог, которая разрабатывает технологию, способную изменить восприятие времени и памяти, тем самым открывая двери для манипуляций с реальностью. Эти два человека оказываются в центре событий, которые могут разрушить мир, каким мы его знаем.
Роман начинается с того, что герои обнаруживают странные аномалии в своих жизнях и начинают осознавать, что восприятие времени у людей начинает меняться. В памяти каждого из них происходит нечто странное — события начинают повторяться, исчезать или искажаться. Это вызывает у героев чувство безысходности и страха перед невозможностью контролировать происходящее. Каждый из них сталкивается с проблемами, которые выходят за рамки обычного понимания, и они пытаются понять, что же вызывает эти феномены.
Главная идея произведения — это исследование человеческой памяти и восприятия. «Рекурсія» углубляется в вопрос о том, что происходит, если наши воспоминания начинают изменяться и повторяться, если все события нашей жизни начинают сжиматься и переплетаться между собой. Мы видим, как герои начинают сталкиваться с психологическими и философскими дилеммами, пытаясь разобраться, что реально, а что — иллюзия, созданная их разумом. Отношения между персонажами становятся всё более сложными, поскольку каждый из них сталкивается с необходимостью переосмыслить свою жизнь, свои поступки и решения.
Тема памяти и времени в «Рекурсії» развивается через концепцию рекурсии — процесса, в котором все события и моменты повторяются бесконечно, как в петле времени. Это приводит к невероятным последствиям, которые начинают разрушать не только мир героев, но и саму реальность. Барри и Мира оказываются в центре событий, которые ставят под угрозу не только их жизни, но и существование человечества в целом. Когда один момент времени может изменять тысячи других, что происходит с нашими решениями, когда все становится взаимозависимым?
Для многих читателей основным аспектом будет являться загадочная и тревожная атмосфера книги. Каждая страница наполняет ощущением неизбежности и неопределенности, где герои сталкиваются с тем, что невозможно объяснить простыми словами. Крауч мастерски создает мир, в котором физические законы, как мы их знаем, больше не работают, а логика теряет свою силу. Это роман о том, что происходит, когда реальность начинает меняться, а человек не способен вернуться к тому, что он знал.
Примечательным элементом книги является то, как Крауч умело сочетает элементы научной фантастики и психологического триллера. С одной стороны, произведение изобилует фантастическими концепциями, такими как технологии, способные изменять память, и идеи о параллельных реальностях. С другой стороны, оно глубоко вникает в психологию человека, который сталкивается с тем, что его восприятие мира может быть ошибочным, а воспоминания — иллюзиями. «Рекурсія» заставляет читателя не только переживать за героев, но и задуматься о собственных переживаниях и восприятии мира.
Книга не только захватывает своим сюжетом, но и заставляет задуматься о философских вопросах, которые она поднимает. Что если мы можем изменить свою память? Что если то, что мы считаем реальностью, на самом деле лишь иллюзия, созданная нашим мозгом? Как отличить правду от вымысла, если всё в мире может быть искажено? Эти вопросы становятся центральными для героев, и Крауч умело использует их, чтобы раскрыть глубину человеческой природы и восприятия.
Сюжетные повороты книги постоянно держат в напряжении, а неожиданное разрешение конфликта в конце оставляет множество открытых вопросов. Читатель будет стремиться понять, что же произошло и какие последствия имели действия героев, но, как и в жизни, не все ответы приходят сразу. Вопросы остаются, и каждый читатель сам для себя должен решить, что же является реальностью, а что — лишь игрой разума.
«Рекурсія» — это не просто триллер, это произведение, которое заставляет задуматься о времени, памяти и природе человеческого восприятия. Крауч создал не просто книгу о научных исследованиях и мистических явлениях, а произведение, которое проникает в самую суть того, что делает нас людьми. Сюжет и философская составляющая романа делают его уникальным и незабываемым.
На сайте booksdaily.club «Рекурсія» доступна для чтения, и каждый, кто готов погрузиться в этот мир загадок и неизведанных возможностей, найдёт здесь захватывающее приключение и глубокие размышления о времени и реальности. Если вы любите произведения, которые заставляют мозг работать и искать ответы на сложные вопросы, то эта книга однозначно для вас.
Рекурсія читать онлайн бесплатно
Блейк Крауч
Рекурсія
Присвячується Джекі
Книжка перша
Час — просто пам’ять у процесі формування.
Баррі
2 листопада 2018 року
Баррі Саттон зупиняє машину на пожежній стоянці біля центрального входу до По-білдингу — висотки у стилі арт-деко, підсвіченої білим світлом фасадних ліхтарів. Він вискакує з поліційного «форда», перебігає тротуар і через обертові двері опиняється у фоє.
Нічний охоронець притримує для нього двері ліфта. Лунко цокаючи підборами по мармуру, Баррі біжить до кабіни і влітає в неї.
— Який поверх?
— Сорок перший. З ліфта праворуч і коридором до кінця.
— Тут за хвилину будуть інші копи. Скажіть їм, щоб не рипалися, поки я не дам сигналу.
Швидкість ліфта не відповідає вікові будівлі, він підіймається так стрімко, що закладає вуха. Двері розсуваються, Баррі вибігає в коридор, проноситься повз вивіску якоїсь юрфірми. На поверсі панує напівтемрява, лише де-не-де горить світло. Баррі мчить по килиму, минаючи мовчазні кабінети, конференц-зал, кімнату відпочинку, бібліотеку. Нарешті коридор впирається у стійку реєстрації, поєднану з найпросторішим кабінетом на поверсі.
У тьмяному світлі все безбарвне, сіре. Неоковирний письмовий стіл із червоного дерева, закладений теками та стосами паперу. Круглий кавовий столик, закиданий нотатниками й заставлений чашками з давно вичахлою кавою. Алкогольний бар вгинається від пляшок елітного віскі «Макаллан». Під протилежною стіною гуде підсвічений акваріум із невеличкою акулою та зграйкою тропічних рибок.
Біля скляних дверей Баррі вимикає свій мобільний і роззувається. Тоді тихо відчиняє двері і тінню вислизає на терасу.
Оповиті сяйливим туманом сусідні хмарочоси Верхнього Вест-Сайду мають химерний вигляд. Добре чути шум міста: дудіння клаксонів, що відлунює від будівель, завивання далеких швидких, які мчать комусь на допомогу. До вершини По-білдингу — корони з готичного мурування, сталі та скла — менш ніж пів сотні футів [1].
До жінки п’ятнадцять футів. Вона сидить біля пошарпаної негодою гаргульї, спиною до Баррі. Ноги звисають у порожнечу.
Баррі на кілька дюймів [2] просувається до жінки. Шкарпетки на вологих плитах одразу промокають наскрізь. Якщо вдасться, залишаючись непоміченим, підійти досить близько, він зможе відтягнути її від краю до того, як вона…
— Я чую ваш одеколон, — не озираючись, говорить жінка.
Баррі завмирає.
Жінка тим часом обертається до нього та попереджає:
— Зробите ще крок — і я стрибаю.
Важко сказати точно за непевного освітлення, але на вигляд жінці років сорок. Одягнута в темний жакет і таку саму спідницю. Мабуть, сидить тут довгенько: волосся, вологе від туману, злиплося.
— Ви хто? — запитує вона.
— Баррі Саттон. Детектив, Центральний відділ пограбувань Нью-Йорка.
— Пограбувань?..
— Просто я був до вас найближче. Як вас звати?
— Енн Восс Пітерс.
— Я можу називати вас Енн?
— Звичайно.
— Може, ви хочете, щоб я до когось подзвонив?
Жінка заперечно хитає головою.
— Я перейду сюди, щоб ви не дуже повертали шию, коли дивитесь на мене.
І Баррі робить кілька кроків уперед, до парапету, й трохи вбік, ніби від неї, хоча відстань між ними скорочується до восьми футів. Він зазирає за край — і в нього всередині все холоне.
— Ну що, шкварте, я вас слухаю, — каже Енн.
— Вибачте, що?
— А хіба ви прийшли не відраджувати мене? Показуйте, що вмієте.
Ще в ліфті Баррі намагався пригадати все, що чув на тренінгах про самогубства й самогубців. І навіть дібрав слова до цієї нагоди.
Однак зараз він не знає, чи вони доречні. От що він точно знає, то це те, що в нього задубіли ноги.
— Я розумію, вам зараз життя немиле, але це мить, а мить минає, будуть інші миті…
Втискаючи долоні в камінь, роз’їдений десятиліттями кислотних дощів, Енн спрямовує погляд на вулицю, до якої чотириста футів. Просто відштовхнись — і все. Баррі підозрює, що саме це вона й робить подумки, крок за кроком підходячи до розв’язки. Збирається на силі.
Баррі відзначає, що вона тремтить.
— Може, я дам вам куртку? — запитує він.
— Детективе, я зовсім не впевнена, що ви захочете до мене підійти.
— Чому?
— Бо в мене СХП.
Баррі придушує в собі бажання розвернутися та кинутися навтіки. Авжеж, йому доводилося чути про синдром хибної пам’яті, але людину з ним він бачить вперше. Цього синдрому не мав жоден з його знайомців. Він ще не дихав одним повітрям з такими людьми. І Баррі не знає, чи варто йому намагатися її зупинити. Йому хочеться віддалитись від неї. Та пішло воно все до біса! Якщо Енн схоче стрибнути, Баррі спробує врятувати її, а як підчепить СХП, то так і буде. Бути копом — це постійний ризик.
— І давно він у вас? — запитує Баррі.
— Одного ранку, десь із місяць тому, я раптом опинилася не в себе вдома, у Міддлбері, штат Вермонт, а тут, у Нью-Йорку, у квартирі. Голова розколюється, з носа юшить кров… Спершу й гадки не мала, де я. Потім стала пригадувати… й це життя теж. Живу сама, маю інвестиційну фірму. Але в мене… — було видно, що жінка ледве стримує почуття. — … Я маю спогади і про інше життя, у Вермонті. У мене був дев’ятирічний син, Сем. Мого чоловіка звали Джо Берман, ми займалися ландшафтним дизайном. Я звалася Енн Берман. І ми були цілком щасливою родиною.
— На що вони схожі? — питає Баррі, непомітно присуваючись іще ближче.
— Хто — вони?
— Ваші хибні спогади про те життя, що у Вермонті.
— Розумієте, я не просто пригадую, як ішла до шлюбу. Я пам’ятаю нашу суперечку через те, яким мав бути весільний торт. До найменших подробиць пам’ятаю наш будинок. Нашого сина. Його народження — все до останньої миті. Його сміх. Його родимку на лівій щоці. Його перший день у школі. Як він не хотів, щоб я йшла додому. А от коли намагаюсь уявити його самого, він якийсь чорно-білий. Очі безбарвні. Я переконую себе в тому, що вони були блакитні. А бачу їх чорними. Всі спогади з того життя — вони як старе чорно-біле кіно. Ніби щось справжнє, а копнути глибше — якісь фантоми, спогади-примари… — Енн раптом осікається, та згодом додає: — Всі гадають, що СХП стосується тільки важливих, ключових моментів у житті, але подробиці — вони такі болючі. Я не просто пам’ятаю свого чоловіка. Я пам’ятаю запах його дихання, коли вранці, ще в ліжку, він обертався до мене. Як він раненько вставав, чистив зуби й вертався назад, сподіваючись на секс. От що найболючіше. Чіткі подробиці, які показують, що все було насправді.
— А це життя? — питає Баррі. — Воно ж чогось варте для вас?
— Можливо, хтось, підчепивши СХП, й далі намагається триматися за реальні, а не хибні спогади, але з мене вже досить! Я й так трималася довгі чотири тижні. Більше не можу прикидатися. — Сльози течуть з її очей, розмиваючи туш. — Мого сина взагалі не існувало. Розумієте? Він — лише приємний глюк у мене в голові.
Баррі наважується ступити ще один крок до неї, але цього разу вона помічає.
— Не наближайтеся.
— Ви не самотні.
— Гори воно синім полум’ям! Я дуже самотня.
— Я знаю вас лише кілька хвилин, і повірте, мені буде дуже сумно, якщо ви це зробите. Подумайте про тих, хто вас любить у цьому житті. Уявіть, що вони відчуватимуть.
— Я відшукала Джо, — говорить Енн.
— Це хто?
— Мій чоловік. Він живе у власному будинку на Лонг-Айленді. Так дивився на мене, ніби вперше бачить, але ж видно було, що впізнав. У нього зовсім інше життя. Він одружений — не знаю, з ким саме. Не знаю, чи є в них діти. А на мене дивився, ніби я — божевільна.
